Патріотичні вірші, присвята загиблим українським солдатам. День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні
Патріотичні вірші, присвята загиблим українським солдатам, хлопцям 25-ї повітряно-десантної бригади та членам екіпажу. ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ! ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!
Балада про мальви. Еріка
Повний перелік загиблих військових у трагедії над Луганськом
Пам’яті загиблих Героїв
Патріотичні вірші, присвята Небесній сотні та загиблим українським солдатам
Я чую у ночі осінні,
Я марю крізь синій сніг:
Вростає туге коріння
У землю глевку із ніг.
Стають мої руки віттям,
Верхів’ям чоло стає,
Розкрилося ніжним суцвіттям
Збентежене серце моє.
Вростаю у небо високе,
Де зорі — жовті джмелі,
І чую: пульсують соки
У тіло моє з землі.
Зі мною говорять могили
Устами колишніх людей,
І їх нерозтрачені сили
Пливуть до моїх грудей.
О земле жорстока й мила,
Ковтнула ти їхні дні —
Усе, що вони любили,
Віддай долюбить мені!
Усе, що вони не домріяли
У чорному ґвалті боїв,
Хай клекотом і завіями
Ввірветься в думки мої!
Вслухайтеся, земле і небо,
У рокіт страждань моїх —
Живу не лише за себе,
Я мушу жити й за них.
19.05.1962 Василь Симоненко
Патріотичні вірші про Україну
Знову здригнулась земля
Від вибухів, плачу й прокльонів
Знову московська орда
Підлізла до наших кордонів
Знову земля наша в горлі
Кісткою їм мабуть стала
Знову гартуємо зброю
Щоб стати на захист держави
Знову стріляють, крадуть
Терзають наш край, нашу мову
Знову нам брешуть і ждуть
Що скориться їм весь народ наш
Знову диявольська чернь
Хоче упитися кров’ю
Знову настав судний день
Коли або смерть, або воля
Єднаймося, встанем до лав
Козацького славного війська
Не скорить нас жоден пахан
Чи хан, чи московський убивця
Ми вільний і сильний народ
Ми славного батька є діти
Із нами є правда і Бог
Шевченка й Франка заповіти
За Землю, що силу дала
Ми станемо разом на захист
За матір, і села й міста
Дніпро і кремезні Карпати
Гартуємо зброю і дух
Бо час не до слова, — до діла
Допоки ще ворог не вщух
Ідемо у бій гордо й сміло!
13 травня, 2014 Ірина Бжезинська
Вірші про війну в Україні
Вірші про війну в Україні
ТРАУР ПО ЗАГИБЛИМ
Небесна сотня. Вірш присвячений Небесній сотні
хто за волю, а хто за гроші
і хто кату служити хоче –
усіх бачив, усіх впізнав.
Бог дивився усі бої
і Він знає чиї то кулі
постріляли його синів,
його кращих синів, у груди.
Хто його катував дітей,
хто живцем спалив свого брата –
то убивці, то слуги ката,
Бог від них не відвів очей.
Він чекає всіх на Суді,
Він чекає від них молитви
за усі ті звірячі битви,
за усі ті криваві дні.
Він все бачив у тій пітьмі.
Нехай падають на коліна
за кров кожного його сина,
бо пізнають і Божий гнів.
А кого згубили бої,
душі їх молоді, хоробрі
Бог зібрав у Небесній сотні,
Він до себе забрав синів.
Як за волю спинялись серця
покоління запам’ятають.
Так… герої не вмирають,
і їх Славі не буде кінця.
Небесна сотня
Чому ви, матінко, в сльозах,
Чому дивлюсь згори додолу,
Чому кружляю в небесах
Над рідним Києвом по колу?..
Чи це наснилося мені,
То, прошу, розбудіть скоріше,
Що ніби тіло у труні
Моє лежить і вже не дише.
А поряд мене ще стоять
Під прапорами домовини.
Згори дивлюся – в них лежать
Мої вояки-побратими.
Кругом палаючі свічки…
І зникли всі криваві плями…
Їх змили нині сліз річки
Пролиті у церквах над нами.
Дивлюсь на все з таких висот,
Де навіть сокіл не літає,
Де тиша, що не знає нот,
Тому ніколи не співає…
Які незвичні почуття…
Невже тепер я крила маю?
Чи може, я пішов з життя?..
Чому ж біль досі відчуваю?
За рідну землю і братів
Усіх, хто вийшли на майдани
Супроти влади і катів –
Щем невимовний ятрить рани.
О Боже, як чоло болить
Пробите кулею, в нім дірка!
Я пам’ятаю – впав й за мить
Злетів у небо, наче зірка.
Так… так! Нарешті зрозумів!
Та це ж мене Майдан ховає,
І той сумний церковний спів
В останній путь випроводжає.
Гадаєте мене нема?
Але, повірте, я існую!
Душа свідома і жива,
Все бачу, розумію, чую.
Не маю я тепер очей,
Та сліз моїх прозоре море
Проллється навесні дощем
На землю, на її простори.
Я не один посеред хмар,
Нас тут вже є «Небесна сотня» –
Поклавші серце на вівтар
І душу, що не є самотня.
Тепер ми вільні назавжди
У світі, де нема тиранів,
Нема страждання і біди
І, головне, нема кайданів.
Не плачте, мамо, Божий суд
Свій вирок виніс вже по суті.
А ми несемо варту тут
Людьми і Богом не забуті!
Наталія Волинець 23. 02. 2014 р.
Патріотичні вірші. Присвята загиблим українським солдатам
Сповідь…
— По що прийшов ти?
— Сповідатись…
— У чім вина?
— Я друга поховав…
— А ще?
— А ще не стало батька й брата,
І сина в матері Господь забрав!
— То гріх який ти хочеш відмолити?
— Гріх друга!
— Чи він його мав?
— Напевно мав…не встиг проститись!
Не встиг сказати все коханій і дочці,
І матері не зміг вклонитись,
За щире серце й руки золоті…
— Прощаю гріх. Чого ще хочеш?
— Прости й мені мої гріхи!
— Які ж твої?
— Дрібних багато, але один у мене є страшний…
— Ну, що ж, кажи!
— Прости, що мертвий — він, а я — живий!
— Хотів би смерть його прийняти?
— Я захистить хотів та не зумів…і…
— Цього не буду я прощати!
— Чому?!!
— За це вже друг тебе простив!
Світлана Пазиченко ©
Патріртичні вірші, присвячені загиблим бійцям
Сльози матері
Ти бачив коли не будь як ридає мати?
Які при цьому шепотів слова?
— Не плачте жінко, хороніть солдата,
Душа якого ще не відійшла.
Ваш син — герой, йому кричали «Слава».
Ваш син — Вітчизну боронив.
Під свисти куль з чужого автомата,
Він тільки Ваше ім’я шепотів.
Коли останні сили покидали,
В його очах я бачив образ Ваш,
Я нахилився, губи промовляли,
«Пробач рідненька! Вже прийшов мій час».
Він не жалів за тим, що гине в бої.
Не плакав, сліз у нас нема.
Він згадував, старі, стрункі тополі,
Й стежинку, до подвір’я що вела.
А на порозі мати одинока,
Її ласкаві руки у землі,
І губи тонкі шепотіли потай:
— Вернеться син, кінець війні.
Одружиться, народить купу діток,
Збудує дім, в нім щастя заживе.
Там пахнутиме молоком і хлібом,
Натомість, запах крові пропаде.
Та грім дзвінка із мрії вириває,
І хтось повідомляє про біду.
Сидить старенька на порозі і ридає,
Ламає руки і кляне війну.
Не сльози, грона з щік спадають,
Немає місця в світі цій душі.
Де плаче українська мати — проростають
З кривавої землі калинові кущі.
В останню мить солдат згадає матір,
Її душевне слово і тепло,
І серце сину буде відчай рвати,
За те, що біль матусі принесло.
Світлана Ковб ©
В пам’ять госпітал’єра Єви ( Олени Зелінської)
Давайте помовчим про неї…
Не треба слів, не в тому сенс..
Хай пролітає над землею
Наш біль.. До Бога.. До небес ..
Хай там її зустрінуть радо,
Їй вже нічого не болить….
І в церкві мерехтить лампада..
А нам ця втрата так щемить….
Госпітальєри — то від Бога….
То наче янголи земні…
Пройшла вона свою дорогу,
Освітлююючи наші дні….
Їй спогадами в серці жити
І в вічність пам’яттю ввійти…
Жила, щоб нам добром світити,
Тепер із неба нам світи!
Госпітальєри й справді янголи війни. Мій син один з них. Вони справжні Герої, єдині з добровольчих мед. служб, що працюють у червоній зоні, а влада навіть статуса учасника бойових дій їм не надає. Мені теж дуже шкода Єву, я спілкувалася з нею у фб і її загибель стала для мене шоком. Змонтувала про Єву (Олену Пірковську — Зелінську) презентацію
Може б ти не йшов сину
Ой може би ти не йшов синочку
Як я нині тут сама буду
Один кут в хаті підпирати
Коли три хитаються
Небо й так вже на серце давить
Ще й стеля от-от обвалиться
А шо там доброго на тій війні.
А чи я коли Вас не слухав мамко
А чи я коли Вам слово лихе сказав мамцю
А чи Ви мамко мене не любите
Ой пустіть мене мамцю на війну.
Ой не пущу тебе на війну сину
Ой не пущу тебе на війну синочку
Та ж пішов на війну твій батько
А тобі щойно на Покрови буде вісімнадцять
Пречиста принесла мені тебе в запасці
Ой не пущу
Ой не пущу.
Ой пустіть мене на війну мамко
Ой пустіть мене на війну мамцю
Бо як коло Вас лишуся
То як людям в очі гляну
А що я людям скажу.
2.
Ми в Азові вітаємось як римляни
Як би Ви то виділи мамко!
Ми простягаємо один одному руки
І перехоплюємо трохи вище за зап’ястя
Ми беремо руку товариша мертвою хваткою
Ми сплітаємо наші руки в нерозривний замок.
Ми кажемо один одному:
Ось тобі моя рука брате
Ти завжди можеш на мене покластися
Я ніколи тебе не залишу
Ні живого ні мертвого ні пораненого
Моя рука тобі на доказ моїх слів
Мій меч – твій меч
Твоя смерть – моя смерть.
В такі хвилини я почуваюся
Хоробрим центуріоном
Непереможним гладіатором
Історія людства
За останні декілька тисяч років
Воскресає в мені
Повстає із попелу
Кров загиблих воїнів
Перетікає у мої жили.
(Пробачте мамко що в такі хвилини
Мені здається наче я вам більше не належу.
Я належу війні.)
3.
У нашого батька в ОУН
Вої вітаються ше інакше мамко
Вони вітаються як бандерівці
Як люди які належать життю куди менше
Аніж вони належать смерті
І це їх свідомий триб.
Вони підносять правицю на рівень очей
І злегка згинають у лікті
Так що твій брат стає до тебе ближче
І ти мимоволі хочеш його обняти
Вільною рукою поплескати по плечі.
Коли я так з кимось вітаюся
Мені завше хочеться плакати –
А вої не повинні плакати –
Тож я тримаюся
Бо це вітання більше нагадує прощання:
Дякую що бачу тебе живим брате
Хтозна чи побачу тебе ще колись.
4.
Був день світило сонце
В той день вона втратила їх обох.
Чоловік підірвався на міні
Кажуть не було що в домовину покласти
А в сина влучив снайпер.
Стеля обвалилася в хаті
Не могла сама довше її тримати
В один день усі троє вкрились небом
В один день усі троє стали небом.
Одної погожої днини
Небо схотіло усіх трьох.
Присвячується українським солдатам. Українська народнa пісня Гей, соколи!
Герої чотирнадцятого року.
Герої чотирнадцятого року,
Вчорашні діти,
що жадали волі.
В Небесні сотні рушили до строку
За примхою
безжалісної долі.
Хто з вас чекав,
що ради сверхприбутку,
Щоб був збережений
Москви протекторат
Нам брат завдасть
такого болю й смутку,
Що буде бити
по домівках «град»…
Ви мріяли
про гідність та свободу,
Ви не чекали
нагород та слави,
Та ради сьогоденного доходу
Вас зраджували власні генерали.
…Ви увійшли в безсмертя.
Крок за кроком.
Герої чотирнадцятого року !